КАПЛИЧКА

Розташування каплички на мапі 1876 р.

Старожили пам’ятають невеличку капличку, яка знаходилася на розі вулиць Кірова та Петровського (колишня Тютюнивка). Розмірами вона була невелика, всередині висіли ікони, перед якими мерехтіли лампадки. Капличка була розташована на високому місці, навколо неї цвіли акації і було багато зелені. Кожен рік, напередодні свята Входу Господнього до Єрусалиму (Вербної Неділі), духовенство разом з віруючими хресною ходою йшли до каплички, де після молебня звершували освячення верби.

З листа колишнього жителя селища Михайла Андрійовича Багмута, адресованого його родичу Петру Семеновичу Багмуту, дізнаємося дуже цікаву історію.

«Ще до мого парубоцького часу по улиці Село (давня назва вулиці прим.

авт.) стояла над сошою капличка, і в тій каплиці кожного року в вербну суботу святили вербу та правили панахиду по якомусь «Лосю». В тій каплиці я часто бував, мене дуже цікавило, що на двох великих ланцюгах була підвішена здорова скриня. Що б воно означало, я не знав, та якось випадково познайомився з дяковим сином – Миколою Терентїєнком, которий розповів мені, що в тій скрині знаходяться церковні архіви від часу засновання Лосинівки. Це мене дуже зацікавило, і я став підмовлять Миколу, щоб він попросив у батька (дяка) ключів від каплички і від скрині, що було і дозволено. З великою жадобою я перелистував та читав дуже пожовклі від часу папери і все, що цікавило мене, записував собі в зошити і ті записи у мене збереглись до цього часу. На першій сторінці рукописної книги невідомого автора було написано: «Року Божого 1630 після великих подій на річці Альті, де Тарас Федорович на голову розбив військо польського гетьмана Конецпольського, до невеличкого хутора, з якого стала Лосинівка, прибув з Великого Лугу козацький отаман Лось. Громада хутора обрала його своїм отаманом, а через рік запорізький куреневий отаман Федір Сверіпа привів в цей хутір майже десять десятків визволених бранців, що татари гнали з Слобідської України. Федір Сверіпа зустрів їх на річці Бахмутці, татар розігнав, а визволений ясир привів в цей хутір та упросив Лося прийняти до своєї громади, оскільки їхні села та хутори до єдиного кілка були випалені татарами. Згаданих бранців було прийнято. На таку кількість людей потрібна була церква, яку отаман Лось збудував майже за свої кошти. Молодому та хороброму козакові не сиділося в затишному хуторі, тому розпрощався з громадою та й поїхав на Запорізьку Січ. Отаманом хутора було призначено Федора Сверіпу, а на громадській раді всі бранці, що Федір визволив в один голос, закричали: «Сверіпа – це поганий бур’ян, але він зробив велике добро – визволив нас на річці Бахмутці, то хай з цього часу буде йому призвіще не Сверіпа, а Бахмут», – так ухвалили й записали в книзі. Майже через два роки в хутір прийшли кобзарі та розказали, що славний курінний отаман Лось в Вербну суботу загинув в Бахчисараї на полі. Того ж дня Федір Бахмут скликав раду біля церкви Святої Покрови, яку збудував Лось, громадою відправили панахиду і в пошану Лося назвали свій хутір Лосіво, а згодом Лосинівка. На тій раді також постановили кожного року святить вербу в церкві Святої Покрови, а пізніше в каплиці, та правити панахиду за упокій душі Лося».

Лист Михайла Багмута

За давньою християнською традицією, на місці, де раніше була церква, закладався пам’ятний Хрест або будувалася капличка. Тому цілком вірогідно, що саме ця капличка і була побудована на місці першої в Лосинівці церкви (побудував козак Лось), яку було названо на честь свята Покрови Божої Матері.

В безбожні радянські часи капличка, як і інші церкви Лосинівки, була стерта з лиця землі. Тодішній голова селища шукав бажаючих розібрати капличку, але після багатьох відмов власноруч скинув хрести, а скриню з метричними записами перекинув так, що вітер довго розносив по полях дорогоцінні записи. Згодом на місці, де стояла каплиця, люди почали вибирати пісок для власних господарчих потреб і на святому місці з’явився глибокий яр.

Але навіть в той час жили свідомі люди, які прикладали чимало зусиль задля збереження старовинних речей. Так, у 1927 р. місцеві активісти вирішили зібрати книжки, в яких містяться записи щодо історії сіл тощо. Зібрані речі мали розмістити в районному музеї, що відкрився в с. Галиця при сільбуді, але отримали сувору заборону з боку районної і місцевої влади, внаслідок чого було втрачено багато цінних документів з відомостями про наше рідне селище та його славну історію.

(239)